Когут Лариса – штатний військовий капелан Збройних сил України, позивний – «Сонечко». Наразі лейтенантка капеланської служби.   

   Бувши турботливою мамою трьох діточок та прекрасною дружиною, Лариса несла пасторське служіння в церкві «Слово життя» у місті Черкаси та вела прославлення. Їхня церква робила багато корисних та благодійних справ у своєму місті. Однією із таких справ було служіння в дитячих інтернатах та притулках. Ларисою був організований благодійний фонд «Час надії».

   Свою діяльність у сфері капеланства жінка розпочала ще в 2014 році, як волонтерка армії. Коли один із знайомих священнослужителів запросив Ларису на Міжнародний конгрес капеланів у Києві, на якому були присутні капелани із Канади та США, саме в той момент ця тема її дуже торкнулась. Вона побачила потребу  в тому, щоб молитись з  військовими та надавати їм духовну підтримку.

   Служила Лариса як словом, так  і ділом. Маючи  музичну освіту та вміння грати на декількох інструментах, з командою музикантів робили концерти для військових ЗСУ в різних прифронтових містах. Разом з друзями-капеланами привозили гуманітарну допомогу: продукти, засоби особистої гігієни та військову амуніцію. За час служіння військовим сформувалась капеланська команда «З Україною в серці». Вони дійсно стали благословенням для військових. Приносили надію, підіймали бойовий дух та робили дорогоцінну Божу справу – несли Благу звістку.

   З початку повномасштабного вторгнення була запроваджена штатна посада «капелан». Лариса не змогла залишатись осторонь та вирішила більше присвятити себе цьому служінню. На той момент вона мала вищу богословську освіту, майже 30 років досвіду служіння та співчуття в серці, –  що є дуже важливим для служіння людям на фронті. Наразі, вона успішно звершує своє служіння в одному з підрозділів Повітряних Сил.

«Девіз капеланства: «Бути поруч!» Капелан – це не звичайний священнослужитель, а той, який йде в окопи, іде в шпиталі, підтримує рідних. Він чутливий до релігійних потреб військових і має контакти з різними деномінаціями. Навіть, якщо воїн є мусульманином, то обов’язок капелана знайти й для нього того, хто йому послужить. Він дійсно поруч і готовий вислухати, не для того, щоб повчати, а за необхідністю просто мовчки вислухати, або помолитись, сказати добре слово чи гарну пораду.

   Для таких неформальних спілкувань, Лариса завжди запасається смачною кавою, що допомагає затриматись для розмови. Часто їй доводиться надавати психологічну допомогу, консультувати  та за необхідністю молитись за військовослужбовців. Військові не бояться відкривати свій душевний біль, бо впевнені, що про сказане ним ніхто не дізнається, бо капелан, згідно Закону зберігає таємницю сповіді.

   Не легко жінкам–капеланам доводиться в цьому служінні. До речі, офіційно штатних жінок – капеланів на сьогодні в Україні всього – 3. На початку служіння Ларисі доводилось  завойовувати довіру, особливо серед військових чоловіків, але час ставить все на свої місця і дивлячись на її неймовірну працю, військові змінювали свої думки про жінок на фронті та відкривали свої серця для Господа.

   Для Лариси завжди важливо рухатись за Божим покликом, тому найкращим підґрунтям для неї є Слово Боже, яке спонукає:

«Рятуй тих, котрих несправедливо засудили на смерть; не будь байдужим глядачем, – не дозволь їм умерти.» (Приказки Соломона 24:11)